ДОРОГІ ДРУЗІ!

Пропонуємо вам програму з української літератури для 11 класів.

РІВЕНЬ СТАНДАРТУ. АКАДЕМІЧНИЙ РІВЕНЬ. ПРОФІЛЬНИЙ РІВЕНЬ.

Павло́ Григо́рович Тичи́на

(23 січня 1891 — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.

Всі твори на сайті: http://poetry.uazone.net/

https://library-poems.com/publikatsiya-v

Мико́ла Костянти́нович Зе́ров

(*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.

Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний круг євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи…

Всі твори на сайті: http://poetry.uazone.net/

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

Євге́н Па́влович Плу́жник (літературний псевдонім Кантемирянин; * 14(26) грудня 1898, Кантемирівка, Воронізька губернія — 2 лютого 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.

Літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані 1924 року. У літературу увійшов завдяки старанням Ю.Меженка, який перший оцінив талант поета і привів його на засідання Аспису. Поезію Є.Плужника високо оцінив М.Рильський. М.Зеров, М.Бажан. Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція

Входив до літературних об'єднань «АСПИС» (1923-24), «Ланка» та «МАРС». У «Ланці» був опонентом Т.Осьмачки. В тогочасній літературі — В.Сосюри.

Працював разом з В.Атаманюком і Ф.Якубовським над «Антологією української поезії» (1930—1932). Перекладав «Невський проспект» та «Одруження» Миколи Гоголя, «Похлібці» та «Злодії»Антона Чехова, «Тихий Дон»Михайла Шолохова, «Дитинство» й «Отроцтво» Л.Толстого, «Діло Артамонових» М.Горького.

Плужник — автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубліковано в Аугсбургу в 1948, в Україні — 1966), роману «Недуга» («Сяйво», 1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), «Болото» (текст невідомий), віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Останню мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса. Автор вірша у оповіданні Валер'яна Підмогильного «Третя революція». Написав кілька сценаріїв для ВУФКУ, однак фільми не були поставлені. Доля сценаріїв невідома.

Всі твори на сайті: http://www.poetryclub.com.ua

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Макси́м Таде́йович Ри́льський (*19 березня 1895, Київ — †24 липня 1964, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України.

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Всі твори на сайті: http://poetry.uazone.net/

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Мико́ла Хвильови́й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського).

Твори Миколи Хвильвого на сайті : https://www.ukrlib.com.ua

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Володимир Миколайович Сосюра (* 6 січня 1898, Дебальцеве — † 8 січня 1965, Київ) — козак Армії УНР, український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота». Належав до ряду літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін.

На початку 30-их років це призвело Сосюру до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був з 1920. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші. 1942 — 44 Сосюра воєнний кореспондент. З того часу збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег Кошовий» (1943) та інші. З повоєнних збірок визначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов'їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Помітне місце в творчості Сосюри посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця». (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926).

Всі твори на сайті: https://www.ukrlib.com.ua

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Ю́рій Яно́вський (*27 серпня 1902, Маєрове — †25 лютого 1954) — український радянський письменник-класик, лауреат Сталінської премії (1949).Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Яновський, разом з М. Хвильовим — один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля».Новела «Поворот»(1927)(1928), після якого з'явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До тієї самої теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.

До Великої Вітчизняної війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940).

ВАЛЕРІЙ ПІДМОГІЛЬНИЙ

Валер'ян Петро́вич Підмоги́льний (* 2 лютого 1901, Писарівка — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження»Валер'ян Підмогильний працював теж і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на радянську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуя-Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» («Життя і революція», кн. 9, 1927). Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського під назвою «Без стерна» («Життя і революція», 1927). Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і революція», з редакції якого був усунений після 1930 року.

ВСІ ТВОРИ Ю.Яновського і В.Підмогільного на сайті:

https://www.ukrlib.com.ua

ІВАН КОЧЕРГА

Іва́н Анто́нович Кочерга́ (*24 вересня (6 жовтня) 1881, Носівка, нині місто Чернігівської області — †29 грудня 1952, Київ) — український драматург.Виявивши свій талант як майстер гострого сюжету, в розвитку якого окреслювалася певна значуща авторська ідея, драматург створив видатну філософську драму — п'єсу «Майстри часу». Історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно» та «Ярослав Мудрий» він не тільки говорив про славне, хоч і складне, нерідко — тяжке минуле нашого народу, але й був суголосним своїми думками та ідеями змаганням і потребам сучасного

Всі твори на сайті : https://www.ukrlib.com.ua

ОСТАП ВИШНЯ

Оста́п Ви́шня (Губенко Павло Михайлович, *13 листопада 1889, хутір Чечва, Сумська область — †28 вересня 1956, Київ) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Молодший брат розстріляного за єжовщини в 1937 письменника-гумориста Василя Чечвянського. Начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В'язень сталінських концтаборів. Ціною звільнення стали контроверсійні фейлетони проти УПА.

З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 1934—1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

У ранніх творах (1920-ті) віддав належне моді на антирелігійні анекдоти, окремі з яких хоча й були популярні, але шокували почуття віруючих людей.

Всі твори на сайті:

https://gumoreska.in.ua

https://www.ukrlib.com.ua

МИКОЛА КУЛІШ

Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (*5 (18) грудня 1892, Чаплинка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог.

Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва 20 і 21 століть.

Творчість

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останньоого («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.

Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп).

У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість його творів були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса.

Всі твори на сайті:

https://www.ukrlib.com.ua/,

https://ukrlit.net

БОГДАН - ІГОР АНТОНИЧ

Богдан-Ігор Анто́нич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця, Горлицький повіт, Лемківщина, тепер територія Польщі — †6 липня 1937, Львів) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію; філософська лірика, релігійні, космічні мотиви, відгомін лемківського фольклору і поганської символіки; впливи Омара Хайяма, Волта Вітмена; прозові твори; переклади; статті літературно-критичного і теоретико-літературного характерів.

Всі твори на сайті:http://virchi.narod.ru/poeziya/antonich-zmist.htm