Комунальний заклад "Харківський ліцей №82 Харківської міської ради"

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (* 3 квітня 1918, Ломівка^[1] — † 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили.

У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, що ще досі проживає там (1995 р.). В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

У 1959—1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найпотаємніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років.Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично.

ВСІ ТВОРИ Олеся Гончара НА САЙТІ:

https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=46

http://poetry.uazone.net/

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Павло́ Архи́пович Загребе́льний (*25 серпня 1924, с. Солошине, Кобеляцький район, Полтавська область — †3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — фашистські концтабори смерті.

дним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

ВСІ ТВОРИ НА САЙТІ:

https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=61

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ

Миха́йло Пана́сович Сте́льмах (*11 (24) травня 1912, с. Дяківці (тепер Літинського району Вінницької області) — †27 вересня 1983, Київ) — український письменник, драматург, фольклорист, творив у жанрі соцреалізму. Писав вірші, але починаючи 1940-их — у прозовому жанрі. Автор поетичних книжок для дітей. Член Спілки письменників України. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932-33 та боротьби ОУН-УПА проти СРСР. Учасник Другої Світової війни. Як солдат-артилерист воював у Білорусі, двічі поранений. З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни у Воронежі (Російська Федерація) та Уфі (Республіка Башкортостан) вийшли під редакцією М. Рильського дві збірки фронтових віршів С. «Провесінь», «За ясні зорі» (1942), 1943 — надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

Як поет друкується з 1936. У 1941 з'явилася перша поетична збірка «Добрий ранок». У роки війни вийшли збірки «За ясні зорі», «Провесінь». Поезію Стельмаха відзначає глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики.Роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-их років. Зокрема, там є такі зухвалі слова: «Ми найстрашнішого ворога — фашизм — вже закопуємо у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить».

ВСІ ТВОРИ НА САЙТІ: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=61

БОРИС ЧИЧИБАБІН

Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом Полушин (рос. Борис Алексеевич Чичибабин, * 9 січня 1923, Кременчук — †15 грудня 1994, Харків) — український радянський російськомовний поет, лауреат Державної премії СРСР (1990).

Більшу частину життя поет прожив у Харкові. Унікальність творчої манери Чичибабіна визначається гармонійним поєднанням істинного демократизму з високою культурою вірша, ясності «змісту» — з витонченістю «форми», яка, однак, ніколи не ускладнює сприйняття його поезій. Афористичність формулювань і проникливий ліризм дозволяють обґрунтовано зводити генезис чичибабінської поетики до двох таких несхожих за манерою класиків російського красного письменства, як Некрасов та Фет.

Після закінчення школи Борис вступив на історичний факультет Харківського університету. Але війна перервала його навчання. У листопаді 1942 р. Бориса Полушина призвали в армію, де він служив солдатом 35-го запасного стрілецького полку в Грузинській РСР. На початку 1943 р. Борис Олексійович вступив у школу авіафахівців в місті Гомборі ^[2]. З липня 1943 року до самої Перемоги служив механіком з авіаприладів у різних частинах Закавказького військового округу. Кілька місяців після Перемоги обіймав таку саму посаду в Чугуївському авіаучилищі, потім демобілізувався через хворобу (варикозне розширення вен з трофічними виразками).Борис вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за найближчою йому спеціальністю філолога. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту. Річ у тому, що він продовжував писати вірші — і під час військової служби, і в університеті. Написане — «видавав»: розрізав шкільні зошити, перетворюючи їх на книжечки, і давав читати багатьом студентам. Тоді ж Полушин і став підписуватися прізвищем матері — Чичибабін. Є думка, що псевдонім він узяв на честь двоюрідного діда з боку матері, академіка О. Є. Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії. Однак це малоймовірно: культу вшанування академіка-неповерненця в сім'ї Полушиних не було.У червні 1946 р. Чичибабіна було заарештовано і засуджено за антирадянську агітацію. Імовірно , причиною арешту були вірші — крамольна скомороша приспівка з рефреном «Мать моя посадница».Під час слідства в Бутирській в'язниці Чичибабін написав «Червоні помідори», що стали його візитною карткою і майже настільки ж знамениту «Махорку» , два яскраві зразки «тюремної лірики». Ці вірші, покладені на музику одним з найближчих друзів Чичибабіна — актором, співаком і художником Леонідом («Лешко») Пугачовим, пізніше, у шістдесяті роки широко розійшлися по країні.

Після майже дворічного (з червня 1946 по березень 1948 року) слідства ( Луб'янка, Бутирська і Лефортовська в'язниці) Чичибабіна було направлено для відбування п'ятирічного строку в Вятлаг Кіровської області.

У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників (зі збереженням стажу), причому роблять це ті самі люди, які його й виключали. Він багато друкується.

13 грудня 1987 р. Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів ^[9]. Успіх колосальний. Зал двічі встає, аплодуючи. Зі сцени звучить те, що незадовго до цього (та багатьма і в момент виступу) сприймалося як крамола. Звучить його вірш «Не помер Сталін» (1959). У рідному Харкові Чичибабін вперше виступає 5 березня 1988 р. в Клубі залізничників — колишньому БК ім. Сталіна в 35-ту річницю від дня смерті тирана… Восени того самого року Харків відвідує знімальна група з «Останкіно», і на початку 1989-го по ЦТ показують документальний фільм «Про Бориса Чичибабіна». У тому самому році фірма «Мелодія» випустила платівку «Дзвін» із записами виступів поета.

У 1990 р. за видану за свій рахунок книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства « Меморіал», дає інтерв'ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль

ВСІ ТВОРИ Б,ЧИЧИБАБІНА НА САЙТІ:

https://md-eksperiment.org/category/boris-chichibabin

Не каюсь в том, о нет, что мне казалась бренней
плоть — духа, жизнь — мечты, и верю, что, звеня
распевшейся строкой, хоть пять стихотворений
в веках переживут истлевшего меня.